Взаємозв’язок між інформаційним суверенітетом і стійкістю держави до загроз нацбезпеці

Анотація

Стаття присвячена комплексному аналізу та визначенню функціонального формату взаємозв’язку між інформаційним суверенітетом в умовах глобалізованого та віртуалізованого світу і стійкістю держави, що випливає із її здатності протистояти загрозам національній безпеці. Також метою статті було наголосити на важливості посилення національної системи кіберстійкості України в умовах повномасштабної війни та глобальної цифрової фрагментації.

Задля досягнення поставленої мети були використані системний підхід та методи порівняльного аналізу, щоб оглянути регуляторні механізми, зокрема, локалізації даних, на прикладі Китай та країн ЄС. Також було залучено досвід США. Концептуально-функціональний аналіз застосовано для операціоналізації поняття кіберстійкості та її залежності від політико-правового суверенітету держави. Геополітичний аналіз допоміг оглянути вплив анонімності кіберпорстору на ефективність/неефективність традиційних механізмів міжнародного права та ускладнення атрибуції кібератак.

У результатах дослідження підтверджено, що в умовах глобалізації та гібридної війни інформаційний суверенітет з теоретично концепту перейшов у розряд необхідної складової забезпечення стійкості держави, ставши частиною національної безпеки. Кіберстійкість є синергетичним результатом інтеграції правових захисних механізмів суверенітету та технічної спроможності держави. Важливим викликом налишається дилема пошуку балансу між суверенітетом та глобальної співдією. Зокрема, контроль над потоками даних, що вже застосовано у десятках країн, може призводити до фрагментації кіберпростору, здорожчання відповідних операційних заходів та обмеження доступу до міжнародних засобів кіберзахисту. Наголошено, що успішність протидії кіберзагрозам тісно пов’язана із гнучкістю правової системи держави, її адаптивністю до поточних і потенційних викликів та загроз та здатністю швидко на них реагувати.

Анонімність кіберпростору підриває основи традиційної моделі суверенітету, вимагаючи від держав, зокрема, й від України, нових дипломатичних та правових інструментів задля просування принципів відповідальності за кіберагресію.

Наукова новизна полягає в обґрунтуванні положення про те, що надмірна локалізація даних може призводити до фрагментації мережі та обмеження доступу до глобальних інструментів захисту. Аргументовано, що анонімність кіберпростору нівелює традиційні механізми міжнародного права, що вимагає впровадження нових інструментів юридичної атрибуції кібератак. Визначено пріоритети для України: формування людиноцентричної системи захисту даних (за моделлю ЄС) у поєднанні з гнучкими механізмами дипломатичної протидії кіберагресії. Обґрунтовано необхідність балансу між жорстким суверенним контролем (за прикладом КНР) та інтеграцією у глобальні безпекові структури.

У висновках наголошено на необхідності для України збалансованого підходу до формування захисту даних, зважаючи на досвід ЄС з акцентом на людиноцентричності та з активним просуванням інтересів України на міжнародній арені. При цьому необхідно зважати на вплив таких потужних гравців, як Китай, який демонструю значно більшу жорстку стратегію контролю свого інформаційного суверенітету та впливу на суверенітет інших держав і наддержавних структур. Важливим залишається міжнародне співробітництво у сфері вироблення правових механізмів інформаційного суверенітету як важливої складової національної безпеки.