Набувальна давність щодо земельних ділянок: перспективи застосування в Україні

Анотація

Земельний кодекс України, який набув чинності 1 січня 2002 року, закріпив новий для земельного законодавства інститут - набувальної давності на земельну ділянку. Цьому інституту присвячено лише одне положення земельного законодавства, однак його недостатня деталізація зумовлює неоднозначне тлумачення підстав набуття права власності на землю за давністю користування і ускладнює його практичне застосування. Метою статті є комплексний теоретико-правовий аналіз інституту набувальної давності щодо земельних ділянок, виявлення проблем його практичної реалізації та формулювання пропозицій вдосконалення законодавчої регламентації цього правового інституту. Отримані результати можуть мати значення для розвитку правової доктрини, правозастосовної практики. У  дослідженні  було використано наступні методи: системно-структурний метод (для аналізу інституту набувальної давності в системі земельного права та його співвідношення з нормами Цивільного кодексу України), формально-юридичний метод (для аналізу положень земельного законодавства та виявлення прогалин і колізій); порівняльно-правовий метод (для зіставлення норм про набувальну давність у земельному та цивільному законодавстві), метод аналізу та узагальнення судової практики (для виявлення проблем практичного застосування ст. 119 Земельного кодексу України), логіко-юридичний метод (для формулювання пропозицій щодо законодавчого вдосконалення інституту набувальної давності на земельні ділянки).

Результати. У статті автором проаналізовано чинне законодавство України та підкреслено, що Земельний кодекс та Цивільний кодекс України містять різні правові моделі набувальної давності. Незважаючи на це, суди подекуди не розрізняють ключових категорій «добросовісне набуття» та «добросовісне користування» земельною ділянкою. У зв’язку з цим, виникає необхідність у виробленні єдиного категорійного апарату. Також існує потреба в закріпленні чіткого механізму доведення критеріїв давності користування. Висновки. Автор звертає увагу на те, що ст. 119 Земельного кодексу України передбачає загальний порядок набуття права власності на земельну ділянку. У зв’язку з цим  доцільно передбачити для таких громадян пріоритетність у приватизації земельної ділянки за умови, що вони раніше не скористалися правом на безоплатну приватизацію, а також застосовувати спрощену модель приватизації. Автор підкреслює, що інститут набувальної давності можна зробити ефективним шляхом встановлення правила, відповідно до якого право власності на земельну ділянку за набувальною давністю набувається за рішенням суду. Це пов’язане з наявністю конфлікту прав та інтересів між органами державної влади, місцевого самоврядування та особою, яка є довготривалим фактичним землекористувачем. Такий підхід сприятиме виробленню єдиної судової практики та реалізації ст. 119 Земельного кодексу України.