Інституційна система забезпечення антикорупційної політики в Україні: критичний аналіз архітектури, дисфункцій та євроінтеграційного виміру

Анотація

Стаття присвячена комплексному аналізу інституційної системи забезпечення антикорупційної політики в Україні крізь призму порівняльного адміністративного права та міжнародних стандартів. Визначено категоріальний апарат дослідження: розмежовано поняття «антикорупційна політика», «інституційна система» та «забезпечення» як комплекс нормативних, організаційних, кадрових, фінансових та інформаційних умов функціонування антикорупційних інституцій. Систематизовано три базові моделі інституційного антикорупційного дизайну (однопалатна, багатопалатна, мережева) та проаналізовано вимоги Конвенції ООН проти корупції, Джакартських принципів, стандартів GRECO та ОЕСР щодо незалежності, спеціалізації та ресурсного забезпечення антикорупційних агентств. Досліджено функціональну архітектуру п'яти спеціалізованих органів України (НАЗК, НАБУ, САП, ВАКС, АРМА) та органів із суміжною компетенцією (ДБР, Рахункова палата, ВРП/ВККС). Ідентифіковано системні дисфункції: конкуренцію компетенцій між НАБУ, ДБР та СБУ, хронічні проблеми призначення керівників антикорупційних органів, системну кризу АРМА, процесуальні лакуни («поправки Лозового»), а також спроби політичного підпорядкування незалежних органів, кульмінацією яких стали події липня 2025 року. Проаналізовано вплив воєнного стану на антикорупційну інфраструктуру: зростання корупційних ризиків у сфері оборонних закупівель та одночасну висхідну динаміку обвинувальних актів НАБУ/САП. У євроінтеграційному контексті оцінено ефективність conditionality Європейської Комісії у порівняльній перспективі з досвідом Румунії, Хорватії та Болгарії. Обґрунтовано авторську позицію, що сукупність антикорупційних інституцій України становить «інституційний архіпелаг» – дієздатні, але недостатньо координовані органи, які потребують переходу до мережевої моделі з формалізованими механізмами горизонтальної взаємодії.