Підготовка вищих управлінських кадрів як чинник політичної суб’єктності України

Анотація

У статті досліджено політико-інституційну функцію системи підготовки вищих управлінських кадрів в Україні в умовах європейської інтеграції. Вихідним положенням статті є теза про те, що для держави-кандидата на членство в Європейському Союзі підготовка вищого управлінського корпусу виходить за межі набуття універсальних адміністративних і управлінських компетентностей. У центрі уваги перебуває питання: чи забезпечує чинна система відтворення управлінського корпусу, здатного бути інституційною опорою політичної суб’єктності держави та захищати її національні інтереси. Мета статті полягає в тому, щобз’ясувати, чи забезпечує чинна система підготовки вищих управлінських кадрів в Україні відтворення управлінської еліти, спроможної діяти в інтересах політичної суб’єктності держави в умовах європейської інтеграції.

Методологічним підґрунтям дослідження є поєднання інституційного, нормативно-правового, порівняльного та політико-аналітичного підходів. Здійснено аналіз законодавства України, стратегічних і програмних документів у сфері реформи державного управління, звітів Європейської Комісії та OECD/SIGMA, а також офіційних матеріалів європейських інститутів підготовки вищого державного корпусу. Зазначено, що політична суб’єктність держави спирається як на формально-правовий суверенітет, так і на якість національних еліт, у межах яких управлінська еліта є одним із практичних стрижнів державної спроможності. Аргументовано, що сприйняття вищих управлінських кадрів лише як нейтрального технічного апарату звужує розуміння їхньої ролі, оскільки саме через них забезпечуються інституційна пам’ять, міжвідомча координація, стратегічна послідовність політики та представництво державних інтересів у багаторівневому європейському середовищі. Встановлено, що чинна українська система професійного навчання державних службовців має нормативне та організаційне підґрунтя, однак не забезпечує повноцінного відтворення вищого управлінського корпусу як цілісного державницького прошарку. Її головні обмеження полягають у розриві між відбором, професійним навчанням, кадровим резервом, кар’єрним просуванням і стабільністю вищої державної служби, а також у розпорошенні підготовки за спеціальністю D4 «Публічне управління та адміністрування» між численними різнопрофільними закладами вищої освіти. На прикладах Франції, Польщі, Італії та Іспанії показано, що європейська практика зберігає спеціалізовані державні інститути відбору, підготовки та професійного розвитку вищого та управлінського корпусу. Підсумовано, що чинна система підготовки вищих управлінських кадрів в Україні не повною мірою забезпечує відтворення управлінської еліти як однієї з опор політичної суб’єктності держави в умовах європейської інтеграції. Обґрунтовано доцільність створення спеціалізованої державної академії вищих управлінських кадрів як інституційного центру формування, підготовки та професійного відтворення національної управлінської еліти.