Аксіологічні засади правозастосування: соціальна, моральна, культурна та інтелектуально-інструментальна цінність у сучасному правопорядку

Анотація

У статті досліджено аксіологічні засади правозастосування як самостійного явища правової реальності та центральної ланки механізму правового регулювання. Показано, що правозастосування не зводиться до технічного перенесення припису норми на конкретну життєву ситуацію, оскільки в його структурі поєднуються нормативний, фактичний та оціночний елементи. Саме в процесі правозастосування право переходить із потенційного стану в актуальну соціальну форму, а норма набуває індивідуалізованого змісту у зв’язку з обставинами конкретної справи.

Проаналізовано основні виміри цінності правозастосування. Його соціальна цінність пов’язана з інтегративною функцією та формуванням професійних юридичних спільнот і спільних стандартів аргументації. Моральна цінність розглядається через професійну етику суддів, нотаріусів та інших суб’єктів, для яких застосування права передбачає не лише формальну компетентність, а й доброчесність, сумлінність і самоконтроль. Культурна цінність виявляється у накопиченні юридичного досвіду, підтриманні правових традицій та інституційної пам’яті. Інтелектуально-інструментальна цінність полягає у виявленні прогалин, колізій і меж правового регулювання через юридичну практику.

Особливу увагу приділено українському контексту, зокрема значенню принципу верховенства права, професійних кодексів етики, рішень Конституційного Суду України та діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Залучення цих матеріалів дало змогу показати, що аксіологічний вимір правозастосування має безпосереднє значення для реальної дії права. Узагальнено, що правозастосування доцільно розглядати як сферу концентрації соціальних, моральних, культурних та інтелектуальних смислів права. Обґрунтовано, що якість правозастосування істотно впливає на довіру до права, ефективність захисту прав людини та стабільність правопорядку.