Принцип забезпечення найкращих інтересів дитини: міжнародно-правові засади, національне регулювання та судова практика

Анотація

Метою статті є з’ясування змісту принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, визначення особливостей його нормативного закріплення в міжнародному та національному праві, а також аналіз практики його застосування судами, насамперед Європейським судом з прав людини та національними судами України.

У дослідженні використано формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний, логіко-семантичний та герменевтичний методи. Застосування зазначених методів дало змогу розкрити зміст категорії «найкращі інтереси дитини», простежити її закріплення у міжнародних договорах і національному законодавстві, а також оцінити особливості її судового тлумачення.

У статті розглянуто сутність принципу найкращих інтересів дитини, його закріплення в законодавстві та особливості практичного застосування. Проаналізовано міжнародні акти, зокрема Декларацію прав дитини ООН, Конвенцію про права дитини, Європейську конвенцію про здійснення прав дітей, а також національні нормативно-правові акти, що відображають цей принцип. Визначено положення сімейного та іншого законодавства України, у яких найбільш чітко простежується реалізація принципу найкращих інтересів дитини [1–4]. Обґрунтовано, що категорія найкращих інтересів дитини має комплексний характер, не зводиться лише до сукупності суб’єктивних прав дитини та потребує індивідуалізованого підходу з урахуванням віку, стану здоров’я, життєвого досвіду, сімейного оточення і думки самої дитини [3; 5; 6]. Окрему увагу приділено практиці Європейського суду з прав людини щодо застосування цього принципу, зокрема у справах, пов’язаних із возз’єднанням сім’ї, забезпеченням контакту з дитиною, визначенням місця проживання дитини, встановленням батьківства, усиновленням та позбавленням батьківських прав [1; 10; 11].

Висновки. Зроблено висновок, що принцип забезпечення найкращих інтересів дитини є базовим міжгалузевим принципом, який повинен визначати зміст і спрямованість рішень батьків, органів державної влади, органів опіки та піклування, судів та інших суб’єктів, якщо такі рішення стосуються дитини. Його ефективна реалізація вимагає не лише законодавчого закріплення, а й сталої судової практики, здатної забезпечити пріоритет інтересів дитини над формальними, бюрократичними чи суто дорослоцентричними підходами.