Кровне споріднення як перешкода для шлюбу в римському праві та християнській традиції пізньої Античності та раннього Середньовіччя

Анотація

Мета. Метою статті є дослідження формування та розвитку в римському праві та християнській традиції пізньої Античності та раннього Середньовіччя однієї з юридичних та етичних перешкод для вступу в шлюб у вигляді кровного споріднення, спорідненості або усиновлення між сторонами. Методи. Методологічну основу дослідження становить комплекс загально-наукових (аналізу та синтезу) та спеціальних (лінгвістичних, порівняльно-правового та системно-структурного) методів для аналізу динаміки розвитку пізньоантичних та ранньосередньовічних правових інститутів та доктрин, їх впливу на поширення шлюбних заборон при кровному спорідненні, перспектив сучасного вивчення проблематики. Результати. Проаналізовано шлюбні складники в юридичних пам’ятках римського, римо-візантійського та ранньохристиянського декретального, соборного та синодального права. Доведено, що 1) уявлення про визначальний вплив «первісної ворожості християнства» до інцесту на заборону кровноспоріднених шлюбів є хибним; 2) визначальним для розвитку середньовічного шлюбного права була римська законодавча традиція; 3) однією з умов поширення заборони кровноспоріднених шлюбів була приналежність до Римської імперії та її держав-наступниць. Відзначено, що серед осіб, між якими римське право забороняло шлюб через близьке споріднення, були всі родичі по прямій лінії, а також деякі родичі по бічній лінії; за часів республіки кровозмішення каралося смертю. З’ясовано, що законодавство імператорів Рима щодо кровного споріднення як шлюбної перешкоди та розлучення характеризувало коливання між новою християнською доктриною шлюбу та усталеною тенденцією продовження римської правової традиції. Автори вважають, що виділення одного «визначального» фактору появи і розширення інцестуальних заборон вичерпало свої пояснювальні можливості, законодавче закріплення кровного споріднення як перешкоди для шлюбу було наслідком взаємодії різноманітних чинників. Висновки. Доведено, що поширення заборони на кровноспоріднені шлюби в обох частинах християнського світу у пізній Античності та ранньому Середньовіччі було частиною процесу монополізації Церквою шлюбного права. Зроблено висновок, що шлюбне світське та церковне законодавство Латинського Заходу і Візантії періоду пізньої Античності та Середньовіччя посилювало заборону кровноспоріднених шлюбів спираючись на дієвість римської правової традиції та християнські морально-етичні норми, але насамперед відповідало цілям та інтересам нових імперських і постімперських політичних еліт.