Альянс держав Сахелю: регіональна автономізація в умовах російського безпекового партнерства

Анотація

Стаття спрямована на визначення механізмів і меж регіональної автономізації Альянсу держав Сахелю, до якого входять Малі, Буркіна-Фасо та Нігер, в умовах розширення їхнього безпекового партнерства з Російською Федерацією. Дослідження побудоване як якісний case-study Альянсу із вкладеним структурованим порівнянням трьох держав-учасниць. Застосовано відстеження процесу, якісний контент-аналіз установчих документів Альянсу, матеріалів ECOWAS та ООН, критичний аналіз наукової літератури й відкритих даних про військово-безпекову взаємодію. Результати дослідження показують, що Альянс пройшов шлях від пакту колективної оборони, закріпленого Хартією Ліптако-Гурма 2023 року, до конфедеративного формату з делегованими компетенціями у сферах оборони, дипломатії та розвитку. Вихід трьох держав з ECOWAS посилив їхню свободу політичного вибору та здатність формувати окремий регіональний порядок, однак не усунув економічної, транспортної та безпекової взаємозалежності із сусідніми країнами. Російське партнерство забезпечило доступ до військових інструкторів, техніки, засобів ППО та персоналу Africa Corps, а з 2025 року почало переходити від двосторонніх відносин до формату Росія-Альянс. Водночас збереження масштабної збройної активності, нестача власного фінансування, відмінності між національними моделями співпраці та концентрація критичних спроможностей у зовнішнього партнера обмежують перехід від політичної автономії до самодостатньої регіональної безпеки. Висновки вказують, що Альянс доречно визначати як проєкт вибіркової регіональної автономізації. Найбільший прогрес відбувся у формуванні спільного політичного порядку денного, дипломатичній координації та створенні механізмів колективної оборони. Російське безпекове партнерство певною мірою розширює простір для маневру щодо попередніх західних партнерів, але за відсутності диверсифікованої ресурсної бази здатне відтворювати асиметрію зовнішньої залежності.