Розвиток спільної політики безпеки та оборони Європейського Союзу (СПБО) та проблема стратегічної автономії ЄС

Анотація

У статті розглянуто еволюцію Спільної політики безпеки та оборони (СПБО) Європейського Союзу від моменту її інституційного оформлення наприкінці 1990-х років до сучасного етапу, позначеного масштабним переглядом безпекових пріоритетів після повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Актуальність теми зумовлена тим, що війна проти України стала перевіркою дієздатності ЄС як самостійної безпекової одиниці та поставила під сумнів реалістичність декларованої з 2016 року концепції стратегічної автономії. Метою дослідження є визначення того, наскільки риторика про стратегічну автономію ЄС у сфері безпеки й оборони підкріплена реальними інституційними та фінансовими змінами станом на середину 2020-х років.

У роботі застосовано історико-порівняльний метод для простеження етапів становлення СПБО, метод контент-аналізу програмних документів ЄС та кількісний аналіз статистичних.

Результати показують, що попри суттєве зростання оборонних видатків держав-членів та розширення програми PESCO до 83 проєктів, більшість проаналізованих досліджень характеризують стратегічну автономію переважно як інституційно-дискурсивний, а не операційно-військовий феномен.

У статті обговорено розбіжність між фінансовим і риторичним зростанням, з одного боку, та збереженням структурної залежності ЄС від НАТО в питаннях колективної оборони - з іншого. Наукова новизна полягає у поєднанні інституційного аналізу з кількісними емпіричними даними в межах україномовного наукового дискурсу, що дозволило уточнити межі застосовності терміна «стратегічна автономія» до сфери оборони.

Практичне значення роботи у можливості використання отриманих висновків для аналізу перспектив інтеграції України в оборонні структури ЄС, зокрема участі у програмі PESCO та доступу до Європейського оборонного фонду в контексті майбутнього розширення.