Ефективність антикорупційних органів України: адміністративно-правовий аналіз діяльності та взаємодії

Анотація

Мета статті полягає у здійсненні комплексного адміністративно-правового аналізу діяльності антикорупційних органів України – Національного антикорупційного бюро України (НАБУ), Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК), Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), Вищого антикорупційного суду (ВАКС), а також загальної прокуратури як координуючого елементу в антикорупційній сфері. Актуальність дослідження обумовлена системним характером корупції в Україні, її негативним впливом на ефективність публічного адміністрування, рівень довіри до влади та виконання міжнародних зобов’язань перед Європейським Союзом.

Незважаючи на створення спеціалізованих антикорупційних органів, ефективність їх роботи залишається предметом гострих дискусій у науковому та практичному середовищах. Значну роль у цьому контексті відіграє Спеціалізована антикорупційна прокуратура як процесуальний координатор між детективами НАБУ та ВАКС, а також Офіс Генерального прокурора, що здійснює загальний нагляд за дотриманням законності в антикорупційних провадженнях. Водночас відсутність єдиної моделі взаємодії між вказаними органами, нечітке нормативне закріплення процедур обміну інформацією, суперечливість у підпорядкуванні та подвійна підзвітність створюють перешкоди для досягнення очікуваного рівня ефективності боротьби з корупцією.

Метою дослідження є аналіз адміністративно-правової природи та повноважень антикорупційних органів, виявлення проблем координації між ними та формулювання рекомендацій щодо підвищення ефективності їх функціонування. Методологічну основу роботи складають формально-юридичний, системний, порівняльно-правовий та функціональний підходи.

У статті досліджено нормативно-правові засади функціонування антикорупційної системи, охарактеризовано адміністративні механізми взаємодії НАБУ, НАЗК, САП, ВАКС та прокуратури, проаналізовано практику реалізації повноважень у сфері протидії корупції. Встановлено, що результативність системи значною мірою залежить не лише від правових регламентів, а й від інституційної узгодженості, наявності ефективного публічного контролю та прозорості процедур. Висвітлено типові проблеми, пов’язані з формалізмом у підходах до розслідування, недосконалістю електронного декларування, затягуванням судових розглядів та обмеженою відповідальністю за невиконання рішень суду або приписів НАЗК.

За результатами дослідження обґрунтовано необхідність оновлення підходів до нормативного забезпечення взаємодії між антикорупційними органами та прокуратурою, удосконалення механізмів моніторингу та звітності, запровадження адміністративної відповідальності за ігнорування приписів контролюючих інституцій. Підкреслюється, що ефективність антикорупційної політики має базуватись на правовій визначеності, функціональній автономії органів та належній координації, у якій прокуратура продовжує відігравати важливу роль.