EDIP та інституціоналізація оборонно-промислового повороту ЄС: від кризових інструментів до політики довгої конфронтації з Росією (2025–2027)

Анотація

У статті досліджено Європейську програму оборонної промисловості (EDIP) як механізм інституційного оформлення оборонно-промислового повороту Європейського Союзу в умовах тривалої конфронтації з Російською Федерацією. Актуальність теми зумовлена переходом ЄС від ситуативного кризового реагування 2022–2024 рр. до формування більш сталої програмної рамки оборонно-промислової мобілізації на 2025–2027 рр. Метою статті є з’ясування того, чи виступає EDIP лише продовженням антикризових інструментів ASAP та EDIRPA, чи вже позначає перехід до структурованішої моделі оборонно-промислового врядування ЄС. Методологічну основу дослідження становлять неоінституціональний підхід, нормативно-інституційний аналіз правових і програмних документів ЄС, якісний контент-аналіз та окремі елементи методу трасування процесу. Така методологія дає змогу реконструювати послідовність рішень, що привели до формування EDIP, і перевірити, чи створює програма передумови для тривалішої інституціоналізації. Доведено, що значення EDIP визначається не стільки обсягом фінансування, скільки його правилоутворювальним ефектом. Програма закріплює умови доступу до підтримки, стимулює кооперацію, пріоритизує Європейську оборонно-технологічну та промислову базу, вводить координаційні процедури та формує окремий канал залучення України. Окрему увагу приділено співвідношенню EDIP із попередніми інструментами ASAPта EDIRPA, а також із ширшими механізмами PESCO і Європейського оборонного фонду. Показано, що EDIP не заміщує ці формати, а надбудовується над ними, поєднуючи кризову логіку підтримки з більш сталою архітектурою оборонно-промислового врядування. Якісна відмінність EDIP полягає у поєднанні фінансових стимулів, нормативних вимог, процедурної координації та українського компонента. Саме ця конфігурація дає підстави розглядати програму як ранню форму інституціоналізації оборонно-промислової політики ЄС. Водночас зроблено висновок, що EDIP не гарантує завершеної інституціоналізації, оскільки його ефективність залежатиме від масштабування ресурсів, зменшення зовнішніх залежностей, глибини кооперації та політичної єдності держав-членів. Науковий внесок статті полягає в уточненні критеріїв, за якими EDIP може бути відмежований від тимчасових антикризових інструментів і розглянутий як елемент структурної адаптації ЄС в умовах затяжної безпекової кризи. Таким чином, EDIP постає не лише як відповідь на війну Росії проти України, а як інституційний прояв конфронтаційної траєкторії у відносинах ЄС–РФ у період затяжної безпекової кризи.