Механізм вирішення спорів між користувачами та онлайн-платформами в акті ЄС про цифрові послуги

Анотація

У статті досліджено систему врегулювання спорів між користувачами та онлайн‑платформами, закладену в Регламенті (ЄС) 2022/2065 (Digital Services Act), крізь призму структурної нерівності сторін та інформаційної асиметрії, що істотно ускладнює оскарження модераційних рішень. Особливу увагу приділено механізму позасудового врегулювання спорів (ODS) за ст. 21 DSA, практична цінність якого для доступу до правосуддя визначається не стільки самим фактом ухвалення рішення, скільки якістю його мотивування та рівнем доказової конкретизації. Саме ці елементи здатні «підготувати» спір до потенційного судового перегляду та зменшити інформаційну асиметрію між користувачем і платформою.

Метою дослідження є встановлення того, чи містять правила процедури сертифікованих ODS‑органів мінімальні вимоги до структури та змісту рішень, достатні для використання їх як процесуально релевантної основи подальшого судового захисту. Методологічну основа дослідження становлять: 1) формально‑юридичний аналіз вимог DSA щодо мотивування рішень платформ, внутрішніх механізмів скарг та ODS; 2) формулювання критеріїв «мотивованості» з урахуванням мінімальних гарантій, вироблених у практиці ЄСПЛ за ст. 6 ЄКПЛ; 3) контент‑аналіз правил процедури сертифікованих ODS‑органів, оприлюднених на їхніх вебсайтах.

Наукова новизна дослідження полягає  в операціоналізації «мотивованості» ODS‑рішень як мінімального набору елементів, що забезпечують зрозумілість рішення для сторін і його придатність як опори для подальшого судового захисту. Уперше запропоновано типологію моделей ODS‑регулювання залежно від ролі мотивування в процедурі, що дозволяє системно оцінити фактичний рівень процесуальних гарантій у межах механізму, передбаченого ст. 21 DSA.

 На основі аналізу правил процедури виокремлено три моделі ODS‑регулювання: 1) орієнтовану на обґрунтування рішення; 2) орієнтовану на процедурну справедливість провадження; 3) мінімалістичну. Показано, що за відсутності у ст. 21 DSA детальної вимоги до мотивування, саморегулівні правила центрів компенсують цей пробіл нерівномірно: домінує процесуально‑орієнтований підхід, тоді як модель, зосереджена на мотивованості рішення, є радше винятком.

Зроблено висновок, що очікувати повної відповідності ODS‑рішень стандартам ст. 6 ЄКПЛ не доводиться з огляду на масовість спорів, цифровий характер процедур та обмеженість доказової бази. Водночас DSA формує структурні стимули для підвищення якості мотивування як у рішеннях платформ, так і у результатах ODS, що потенційно сприятиме зменшенню інформаційної асиметрії та підсиленню ефективності судового захисту прав користувачів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання під час розроблення та перегляду правил процедури ODS-органів, у практиці правників, які супроводжують спори з онлайн-платформами, а також при оцінці судами процесуальної релевантності результатів ODS у межах подальшого судового провадження.