Інституційна спроможність органів державної влади у сфері охорони здоров’я: український контекст

Анотація

Метою статті є всебічний аналіз інституційної ролі Міністерства охорони здоров’я України та Верховної Ради України у формуванні й реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я, з урахуванням трансформаційних процесів, викликаних реформами, пандемією COVID-19 та збройною агресією Російської Федерації.

Методологічною основою дослідження є інституціональний підхід у поєднанні з елементами політичного аналізу, що дозволяє інтерпретувати діяльність органів державної влади як системну взаємодію між політичними, адміністративними та експертними компонентами. У роботі використано методи контент-аналізу, компаративного аналізу та систематизації нормативно-правових джерел.

У результаті дослідження розкрито еволюцію МОЗ України від технократичного органу до суб’єкта стратегічного політичного впливу, особливо у контексті реалізації медичної реформи 2016–2019 років. Висвітлено функціональні особливості МОЗ як провідного інституційного актора, що формує медичну політику, та виявлено ключові виклики, які постають перед міністерством: часта зміна керівництва, дефіцит ресурсів, фрагментація політик та зовнішній тиск.

У статті запропоновано низку практичних рекомендацій щодо інституціоналізації аналітичної спроможності МОЗ та поглиблення експертного супроводу законотворчого процесу у Верховній Раді. Окреслено потенціал створення спеціалізованих парламентських та урядових аналітичних підрозділів, орієнтованих на формування політики, заснованої на даних, із залученням міждисциплінарної експертизи.

У статті доведено, що успішність медичних реформ залежить не лише від політичної волі, а й від інституційної стійкості органів, які їх реалізують. МОЗ і парламент мають відігравати провідну роль у формуванні довгострокової, системної та доказової політики охорони здоров’я, здатної реагувати на виклики війни та забезпечувати національну безпеку через збереження здоров’я населення.