Кадровий склад відділів реабілітації жертв політичних репресій Військової прокуратури ПрикВО/Військової прокуратури Західного регіону України

Анотація

В ході політичних і економічних реформ, що проводилися в СРСР у 1985–1991 роках нове політичне керівництво оголосило кампанію реабілітації жертв політичних репресій. Під це означення в західно-українському регіоні потрапила частина учасників руху Опору ОУН-УПА, а також шестидесятники. 17 квітня 1991 року Верховна Рада Української РСР першою з союзних республік прийняла Закон № 962-XII, що регулював процеси реабілітації жертв політичних репресій на суверенній території республіки. Передбачалося повернення реабілітованим конфіскованого за вироком суду майна, пільгове обчислення пенсійного стажу та інші невибагливі радянські пільги, для осіб які отримали інвалідність в наслідок репресій та пенсіонерам, як-от позачергове встановлення стаціонарного телефону чи вступ до садово-городніх товариств. Це зумовило різкий скачок звернень громадян (репресованх та їх родичів-спадкоємців) в органи прокуратури та державної безпеки. Парадокс полягав ще й у тому, що здійснювати реабілітацію доводилось структурам, які свого часу були причетні до репресій. Кадрів катастрофічно не вистачало, справи в силу вікових особливостей категорії осіб, які підлягали реабілітації, не терпіли тяганини, скаржники виявляли зрозумілу наполегливість. Відтак довелося ввести посади позаштатних прокурорів, що відразу породило масу супутніх проблем. По-перше, позаштатний прокурор повинен був бути дипломованим юристом чи, принаймні, студентом-старшокурсником юридичного факультету. По-друге, оклади були мізерними, але і їх з’їдала стрімка інфляція. Відтак погоджувалися на цю роботу у військовій прокуратурі ПрикВО, згодом військовій прокуратурі Західного регіону України, переважно ветерани радянських правоохоронних органів, які в більшості не були дотичні до слідства чи прокурорської діяльності, а займали посади забезпечення діяльності даних органів. В своїй масі ці люди не були фахівцями в галузі кримінального права. Окрім того можна припустити, що частина ветеранів сприймали репресованих членів ОУН і УПА, як учорашніх ворогів (це видно з формулювань у Висновках про реабілітацію, де використовуються терміни «банди УПА», «бандити», тощо). На прикладі військової прокуратури ПрикВО /військової прокуратури ЗРУ розглянуто контингент позаштатних співробітників відділу, який займався реабілітацією. Зроблено висновок, що, з одного боку, робота з рабілітації здійснювалася у відповідності з буквою Закону про реабілітацію, з іншого, не завжди позаштатні прокурори намагалися допомогти апелянтам, подекуди довільно трактуючи неоднозначні положення законодавства. Так, у процесі дослідження виявлено випадок, коли неповнолітньому учаснику УПА інкримінували «убивство» за участь у бою, де загинув один з радянських карателів, за відсутності сукупності доказів у справі. Також вказано на необхідність повернення до перегляду окремих відмовних висновків 1991–1999 рр. з урахуванням прийнятого у 2015 році Закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» та осучасненої (2018 р.) редакції Закону про реабілітацію.