Системні вразливості адміністративно-правових механізмів запобігання корупційним ризикам у діяльності юридичних осіб публічного права

Анотація

Метою статті є комплексне з’ясування чинників, які знижують результативність профілактики корупційної вразливості в діяльності суб’єктів публічного сектору, а також визначення змістових відмінностей між виявленням, мінімізацією та усуненням відповідних ризиків. Особливу увагу приділено розриву між нормативно закріпленими антикорупційними вимогами та реальною практикою прийняття управлінських рішень.

Методологічну основу дослідження становлять формально-юридичний, системно-структурний, функціональний, логіко-семантичний методи, а також метод аналізу та узагальнення. Їх застосування дало змогу дослідити законодавчі приписи, локальні антикорупційні інструменти, механізми внутрішнього контролю, цифрові канали повідомлення та практику юридичної відповідальності, а також встановити причинні зв’язки між характером управлінської вразливості та належним способом реагування на неї.

Встановлено, що на етапі виявлення корупційного ризику основними перешкодами є формалізоване та неіндивідуалізоване оцінювання ризику, невизначеність адміністративних процедур, надмірна дискреція, відставання аналітичних засобів від цифрової трансформації, залежність антикорупційних і контрольних підрозділів від керівництва, викривлення внутрішніх інформаційних потоків та недостатня дієвість каналів повідомлення. Обґрунтовано, що Єдиний портал повідомлень викривачів частково перекладає на заявника обов’язок попередньої юридичної кваліфікації повідомлених обставин, що ускладнює раннє інформування про системні вразливості. Виявлено недостатню практичну визначеність гарантій конфіденційності, трудового захисту та відповідальності за переслідування або розголошення відомостей про викривача.

На етапі мінімізації корупційних ризиків встановлено декларативність антикорупційних програм, яка проявляється як у їх відсутності чи несвоєчасному прийнятті, так і у формальному виконанні передбачених заходів без реальної зміни управлінських процедур. Доведено, що чинне адміністративно-деліктне регулювання не забезпечує самостійної відповідальності за неприйняття, неподання на погодження, системне невиконання таких програм або невжиття інших необхідних заходів. Аргументовано, що результативність мінімізації має оцінюватися не за кількістю проведених навчань, прийнятих актів чи підготовлених звітів, а за фактичним обмеженням дискреції, розподілом повноважень, посиленням аудиту, автоматизацією процедур і зміною контрольного середовища.

У межах аналізу усунення обґрунтовано самостійність цього етапу порівняно з мінімізацією. Запропоновано диференціювати процедурні, компетенційні, організаційні, кадрові, фінансові, політико-управлінські та неформально-інституційні джерела корупційної вразливості. Встановлено, що універсальні заходи не забезпечують ліквідації різнорідних причин, а після здійснення антикорупційного впливу ризик може трансформуватися, переміщуватися до іншого етапу управлінського процесу або відтворюватися через суміжні процедури. Окремо визначено необхідність узгодження заходів усунення з вимогою безперервного виконання публічних функцій та надання суспільно значущих послуг.

У висновках обґрунтовано, що профілактичний механізм має будуватися як послідовна, але не лінійна система, у якій кожному виду вразливості відповідає належний правовий, процедурний, організаційний або контрольний інструмент. Критерієм результативності повинно бути не формальне виконання передбаченого заходу, а припинення дії джерела ризику, недопущення його переміщення та стійка зміна практики прийняття управлінських рішень.