Зовнішня політика Мексики щодо Центральної Америки та Карибського басейну в добу «Четвертої трансформації»

Анотація

Метою дослідження є емпірична перевірка гіпотези про системний характер розриву між декларованими регіональними амбіціями Мексики та її ресурсно-інструментальною спроможністю в Центральній Америці й Карибському басейні в добу «Четвертої трансформації» (2018–2026 рр.). Методологічну основу становить синтез конструктивістського підходу, теорії середніх держав і теорії ролей; застосовано системний та порівняльний методи, метод кейс-стаді, а також кількісний аналіз вторинних даних із приведенням бюджетних показників до постійних цін. Установлено, що, посідаючи 13-те місце у світі за обсягом валового внутрішнього продукту, Мексика утримує 80 посольств за 71 консульства, тобто співвідношення 1,1:1 проти середнього 2,3:1 для першої двадцятки держав Індексу; 53 із 71 консульства зосереджено у Сполучених Штатах, тоді як на весь африканський континент припадає вісім посольств. Фінансування Секретаріату зовнішніх зносин становить 0,38 % сукупного бюджету органів виконавчої влади й у постійних цінах скоротилося на 47 % упродовж десятиліття; чисельність Зовнішньої служби зменшилася з 1 487 осіб у 2018 р. до 1 077 у 2024 р. Кількість закордонних візитів глави держави скоротилася з 94 за президентства Е. Пеньї Ньєто до семи за президентства А. М. Лопеса Обрадора. Виявлено, що розрив між риторикою та інструментарієм відтворюється послідовно в чотирьох вимірах регіональної політики - політико-дипломатичному, безпековому, економіко-гуманітарному та енергетичному, - що дає підстави кваліфікувати його не як кон’юнктурну ваду окремої адміністрації, а як структурну характеристику мексиканської зовнішньої політики. Обґрунтовано, що поведінкова модель Мексики в регіоні відповідає типу «середньої держави статусу-кво»: держава радше реагує на зовнішні виклики, ніж формує регіональний порядок денний, і не виступає системним постачальником регіональних суспільних благ.